Житомирянин Роман Козаченко до великої війни вів звичайне мирне життя: мав власну справу — квітковий кіоск, їздив на заробітки за кордон, дбав про родину. Каже, що головним для нього тоді було те саме, що й для більшості людей: сім’я, здоров’я і благополуччя двох своїх синів.

Внаслідок удару FPV-дрона загинув побратим, а сам дістав тяжкого поранення в голову

Після того, як пішов воювати з початком повномасштабки, шлюб зруйнувався. За словами чоловіка, його дружина заповзялася вживати алкоголь, а згодом залишила рідний дім. Опіку над дітьми взяла його мама, яка мешкає з онуками в Житомирі. Велика війна повністю змінила його буття. Роман не чекав повістки — він доброволець. З першої спроби його не взяли у військо, але той прийшов знову. Бо, як сам пояснює, відчував потребу стати на оборону країни.

«Перший раз мене не прийняли у військкоматі, а вдруге таки взяли. Пішов сам. Захотілося захищати країну», — згадує Роман.

Спочатку  – курс базової військової підготовки в Десні, згодом — фахове навчання. Затим Роман потрапив до 112-ї Окремої бригади тероборони, коли ще тривало її формування. Служба привела його на Запорізький напрямок, а пізніше — на Донеччину, в район Покровська. Саме там, каже він, війна стала вже не навчанням і не підготовкою, а щоденною реальністю. Про фронтове минуле Роман говорить важко. Не тому, що бракує слів, а тому, що за кожним висловом — пережите. Найболючіше для нього – загибель побратимів. Чоловік згадує людей, з якими служив поруч. І командира, завдяки якому, як той переконаний, він залишився живим.

Поранення наш герой зазнав у ближньому бою. Тоді тривала перестрілка, українським військовим вдалося знищити чимало ворогів, але згодом по позиції прилетів FPV-дрон. Унаслідок удару загинув побратим, а сам Роман дістав тяжкого поранення: уламок пробив каску і прошив наскрізь голову.

Завдяки злагодженим діям командування і однополчан Козаченку швидко надали першу медичну допомогу й доправили до лікарні. Нині він має інвалідність другої групи, у нього паралізований лівий бік тіла. Після фронту довелося заново вчитися жити у цивільному світі — з травмою, фізичними наслідками та складними особистими обставинами.

Попри поранення і стан здоров’я, він намагається залишатися з дітьми на зв’язку, підтримувати їх, надсилати подарунки. Для нього це один зі способів бути поруч, навіть коли фізично зробити це непросто.

Справедлива відповідальність за необдумані емоції та вчинки

У певний момент життєві обставини привели його до суду, а згодом — на облік до пробації. Роман розповідає, що після поранення отримав грошову компенсацію. І водночас у той період пристрастився до спиртного. Один з таких днів завершився конфліктом. Козаченко твердить, що коли пішов у магазин, знайомі намагалися заволодіти його коштами. Між ними зав’язалася бійка. Згодом чоловіка засудили за хуліганство і призначили нагляд у пробації.

Винуватець нині говорить про ту ситуацію прямо: ставиться до неї несхвально і визнає, що певних подій можна було уникнути. Та й ніде правди діти: родина та близькі на це відреагували неприхильно, але і не вкрай негативно. Додає: головне живий, а то вирували емоції, за які послідувала відповідальність.

«Звісно, я критично оцінюю цей вчинок… Алкоголь, ті всі обставини, такі от «знайомі» — якби цього не було, бійки могло б не статися», — говорить він.

Для декого термін «пробація» звучить як вирок чи клеймо. Насправді ж згадана інституція — не лише про контроль. Це ще й можливість для людини залишитися в суспільстві, виконувати визначені судом обов’язки, працювати над собою і не втратити шанс на нормальне життя. Співрозмовник зізнається: до психолога спершу ставився без особливого ентузіазму. Але ходив, бо так визначив суд. Згодом ці зустрічі стали частиною процесу, який допоміг впорядкувати думки і рухатися далі.

Про працівників пробації говорить стримано, але з повагою. Каже, що вони виконували роботу, а ставлення до нього було нормальним і людяним. Окремо згадує психологиню, з якою працював, перебуваючи на обліку.

«Працівники загалом добрі. У них - своя робота, треба виконувати закон. Суд присудив — значить, слід приходити, спілкуватися. А психологиня Ганна — дуже хороша як людина. Велике їй спасибі», — каже ветеран.

Процес перебування на обліку Роман не називає покаранням, яке хотілося кинути. Навпаки — каже, що такого бажання не мав. Зустрічі, розмови, обов’язки і підтримка стали частиною повернення до стабільності.

Пробація у цій історії є не лише системою контролю, а й простором, де людині допомогли не втратити напрямок

Після пережитого чоловік вирішив піти на круті зміни. Переїхав із Житомира до Києва, змінив коло спілкування, долучився до волонтерства і прагне вести активний спосіб життя.

«Я змінив буття кардинально. Уже більше пів року живу в столиці, займаюся собою, не пропускаю реабілітацію, займаюся волонтерством, долучився до команди», — говорить він.

Змінилися і стосунки зі своїм найближчим колом. Роману здається, що вони поступово нормалізуються. Йому це важливо, адже після війни, поранення й судової історії підтримка родини та близьких має особливе значення. Головним поштовхом до виправлення називає бажання жити нормально. Без гучних декларацій і красивих фраз — просто повернути собі контроль над життям.

Історія Романа Козаченка — не про ідеальну людину без помилок. Вона про ветерана, який пройшов війну, втрати, тяжке поранення, складні особисті обставини і період пробації, й не зупинився. Його шлях показує: за кожною судовою історією - жива людина. Зі своєю біографією, травмами, відповідальністю і шансом змінитися. Особливо коли йдеться про тих, хто повернувся з фронту й намагається знайти себе в мирному житті.

Пробація у цій історії стала не лише системою контролю, а й простором, де людині допомогли не втратити напрямок. Роман скористався цим шансом — і нині робить кроки до успішного майбутнього. Бо незворотнє виправлення — це не один день і не одна формальна відмітка. Це дорога. Іноді повільна, іноді важка, але дуже важлива. Шлях, на якому честь — це не відсутність помилок, а здатність після них піднятися, взяти відповідальність і рухатися вперед.