Історія Вадима Голоти: «Синоптик» загинув, але врятував побратимів зі своєї групи.

Перед тим, як мобілізуватися до війська в перший рік Великої війни, Вадим Голота працював провідним інспектором Вінницького районного сектору №2 філії Державної установи «Центр пробації». Він багато років присвятив правоохоронній діяльності, мав чудову дружину, з якою разом виховували донечку Аліну й спорудили дім мрії. Чоловік у той час нарешті знайшов ту стезю, де почувався потрібним, де міг широко розправити крила і натхненно працювати.

Вадим Голота народився у с. Ометинці, Немирівського району Вінниччини. У 2006-му закінчив Харківський національний університет повітряних сил за спеціальністю «Виробництво, технічне обслуговування та ремонт повітряних суден і авіадвигунів». А за десять літ здобув другу вищу освіту, отримавши диплом правознавця у стінах НАВСУ. Перші два роки працював на заводі «Тора» ХДАВП у Харкові інженером з техобслуговування авіадвигунів. Потім 6 років віддав службу в органах внутрішніх справ. 2015-го підпав під скорочення й звільнився з поліції у спецзванні капітан. Настала пора пошуків себе.

Рік працював ревізором з безпеки руху в транспортній компанії, але зрозумів: то не його стезя. Проте, влаштувавшись провідним інспектором Вінницького районного сектору №2 філії Державної установи «Центр пробації», усвідомив – це саме той напрям діяльності, який дуже імпонує. Тут минули його п'ять наступних років, поки країна не покликала на допомогу…

У 27 років Вадим Голота, очолюючи у Літині відділ Державної міграційної служби, познайомився з майбутньою дружиною. По роботі часто приходив у райсуд, де йому до серця неабіяк припала тамтешня секретарка судових засідань Олена. Вона стала тим чутливим і чуттєвим «магнітом», що де далі сильніше затягував юнака в свою орбіту…

«Він мені теж не був байдужим: високий, гарний, навіть елегантний. Разом ходили на каву, традиційними стали прогулянки після роботи і красиві квіти від кавалера. Вадим був щиро-добрий, мав чарівну посмішку та врівноважений характер – усе це разом і закохало в нього», – перебирає в пам’яті романтичні моменти минулого Олена Голота.

Закохані стрічалися менше року і на день народження Олени 1 жовтня 2011-го об'єдналися. Молодята мріяли про власний будинок, дітей, щасливі дні і роки майбутнього. У 2012-му побачила світ донька Аліна, згодом сім'я придбала ділянку і заповзялася споруджувати дім мрії. Дружина генерувала ідеї щодо обійстя, а Вадим шукав шляхи втілення. Звісно, у тих творчих пошуках в архітекторів-аматорів виникали дискусії, що зрештою отримали компроміс.

На початку повномасштабного вторгнення РФ у 2022-му Вадим Голота попередив домашніх: від мобілізації не ховатися й захистити державу. Ходив на роботу і чекав… І от у неділю ввечері 26 червня телефонують: на збори – один вечір! У понеділок він уже поїхав на навчання в Одесу. Так пенітенціарій став командиром розвідувального взводу механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого у чині лейтенанта. А вже вночі 28 серпня, виконуючи бойове завдання неподалік с. Байрак на Харківщині, 39-літній офіцер загинув. Це був початок наступу, коли українці відвойовували кожен метр, посуваючи рашистів на схід. Окупант залишив по собі згарища, колони битої техніки і могили заживо закопаних людей...

На жаль, його битва не була довгою, Молох війни забрав цього вояка із сонму живих. Але ця жертва – недаремна, бо дала нинішнім українцям час на їхню битву і можливість побачити нашу перемогу.

Історія «Барса» — полеглого воїна, який відчував флюїди війни і міг стати письменником-баталістом.

Можливо, В’ячеслав Польовий міг стати відомим літератором доби сучасного протистояння України російської агресії — одним із тих «окопних» авторів, які перетворюють власний досвід війни на історію для майбутніх поколінь. Вдумливий, освічений і глибоко віруючий молодий чоловік мріяв стати письменником, однак у перші дні повномасштабної війни пішов до війська. У грудні 2022 року на Донеччині він загинув 33-річним. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

«В'ячеслав жив так, ніби часу попереду мав безмежно багато. Не поспішав, бо щиро вірив: ще встигне — створити сім'ю, написати книгу, відчути кожен день. Але війна зупинила його шлях. Тепер мусимо встигнути зберегти пам’ять про нього», — згадує двоюрідна сестра Вікторія Тхорик, яка разом з ним працювала у Печерському райвідділі філії ДУ «Центр пробації» у м. Києві та Київській області.

В'ячеслав народився 5 вересня 1989 року в Києві. Єдина дитина в родині, він зростав в атмосфері чесності, дисципліни та любові до людей. Навчаючись у школі №36, захоплювався історією, релігією та літературою, багато читав, досліджував архівні матеріали й прагнув через минуле краще зрозуміти сучасність.

Після вступу на юридичний факультет Національного університету біоресурсів і природокористування у 2009 році взяв академічну відпустку та добровільно пішов на строкову службу до спецпідрозділу «Барс» тодішніх Внутрішніх військ МВС. Після служби повернувся до навчання і отримав диплом юриста.

У подальшому працював охоронцем, юрисконсультом, помічником юриста, оператором розважальних атракціонів. Брав активну участь у Революції Гідності. Восени 2021 року за порадою сестри прийшов працювати провідним інспектором Печерського райвідділу філії ДУ «Центр пробації». Тут взаємодіяв із засудженими, здійснював перевірки та поступово захопився роботою.

В'ячеслав був глибоко віруючою людиною, щосуботи відвідував церкву, вивчав Біблію, дотримувався здорового способу життя.

«Брат має підвищене почуття справедливості, але кримінально-виконавчу сферу регулюють не емоції, а нормативна база. Водночас він не міг надто суворо тиснути на людину, бо мав дуже добрий характер», — розповідає Вікторія.

Паралельно Польовий розвивав письменницький талант. Відвідував київські письменницькі курси «Риба», писав короткі історії, часто про війну та людські долі. Досліджував історичні події, зокрема радянську війну в Афганістані.

«В'ячеслав хотів писати, він не міг не творити. З перших днів повномасштабки пішов добровольцем, але продовжував писати вже про війну його покоління. Він мав розповісти про цю війну нащадкам, може, і став би одним з українських ремарків сучасності», — згадує слухачка курсу Тетяна Гречишнікова.

Ще до 2022 року В'ячеслав відчував наближення війни й активно висловлював свої думки в соцмережах. Він цікавився військовою тематикою, правими рухами, захоплювався «Азовом». 24 лютого 2022 року написав: «Всі, хто зараз там стріляють, це герої». Тоді ж планував запустити власний YouTube-канал і вже монтував перші відео.

25 лютого Польовий долучився до 72-ї окремої механізованої бригади «Чорних Запорожців» та отримав бойовий позиційний «Барс». У 3-му механізованому батальйоні став старшим навідником протитанкового взводу. Брав участь у звільненні Київщини, боях під Бахмутом і Вугледаром.

Отримавши повістку, він сказав матері: «Всі чоловіки мають стати на захист своїх сімей!». А перед виходом на позицію просив сестру телефонувати матері й повідомити, що з ним усе гаразд, якщо він довго не виходитиме на зв'язок.

Командир взводу Євгеній Степанов («Бандит») називає «Барса» як бійця, який змінився у війську: ««Барс» воював по-справжньому. Знаю, що на все мав власну думку, серйозні роздуми опублікував в Instagram і збирався писати книгу про війну».

Історія Андрія Додика: останній подарунок для доні – із пекла під Бахмутом.

Андрій Додік здобув на передовій позивного «Юриста», оскільки справді був фаховим правознавцем, адже мобілізувався в лютому 2023-го в 214-й окремий штурмовий батальйон «OPFOR» з посади провідного інспектора Дубенського райвідділу філії держустанови «Центр пробації» у Рівненській області й мав дві вищої освіти. 

Він мужньо та сміливо воював з ворогом і встигав допомагати побратимам розбиратися з різноманітними юридичними тонкощами, що існують і на війні. На жаль, за п'ять місяців після долучення до Сил оборони 35-літній захисник склав голову в бій з окупантом неподалік с. Іванівське Бахмутського району Донеччини.

…Андрія мобілізували взимку 2023-го. 14 лютого вже потрібно було відвідати навчання, а він ще 13-го числа цілий день проводив реєстрацію для клієнтів пробації. Далі були два місяці вишколу в навчальному центрі в Яворові. Тренінг був настільки інтенсивним, що порвалися новінькі берці і його взуття віддав батько. Він носив ті черевики 40 днів, коли на початку повномасштабки долучався до військової перепідготовки. Згодом Андрія у батьківських берцях відправили під Бахмут у складі 214-го окремого штурмового батальйону помічником гранатометника. Майже одразу – у квітні – перше поранення.

…Госпіталь у Харкові, реабілітація в Миргороді. Війна ніби відскочила на інший план. Буяла весна, зустрічаючи літо. Спілкування телефоном з домом і колегами: час листів, посилок й малюнків від Софійки, які носив із собою. Андрій повернувся під Бахмут, де ситуація ставала дедалі критичнішою. В останній розмові з дружиною вперше зізнався: там дуже страшно! «Інно, напевно не повернусь… Не відмовитися, коли хлопці йдуть. Чи я не такий як вони?», – чулося, немов вирок у слухавці.

Про неймовірну любов до доні свідчить той факт, що Андрій встигнув з фронту передати їй подарунок. 17 червня 2023-го Софійці виповнилося 5 років і вона так чекала тата... Практично з передової він замовив доставку «Новою поштою» м’якої іграшки – подушки-єдинорогу. Із району Бахмута, коли рідня саме святкувала день народження малечі, її тато вийшов на відеозв’язок… і востаннє поговорив з дочкою...

Історія про капітана з пробації, який не чіплявся за бронь і воював до кінця сапером.

Сергій Сащенко з Чернігівщини мав успішну кар'єру в органах Державної кримінально-виконавчої служби, якій віддав майже 10 років. Велика війна буквально знищила всі його плани і зрештою – життя.

У липні 2023-го перспективний керівник відділу пробації долучився до військової служби і став водієм-сапером. Мав бойові відрядження у Херсонщині, Сумщині і в рідній Чернігівській області. За рік у складі українських сил вирушив на Курщину в рф, допомагаючи ефективно працювати нашій артилерії. На жаль, у перебігу того важливого наступу чоловік пропав безвісти. Його рідні, друзі й колеги чекали обнадійливих звісток, сподівалися, вірили у краще... Втім, доля розпорядилася інакше. Герою назавжди 33, його звитяжний подвиг відзначено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Віталійович народився на чернігівській землі, закінчив школу в Ічні, 2013-го у виші здобув диплом юриста. Відтоді й до самої мобілізації у ЗСУ, служив і працював в Ічнянському районному підрозділі пробації – від інспектора до його керівника.

«Сергійко – моя єдина дитина. Зростав життєрадісний, товариський і допитливий. Дуже рано підорослішав: коли було 10 років, помер його батько, і вся чоловіча робота лягла на плечі сина. Було важко – бракувало кошти та не бракувало синової небайдужості й бажання допомогти. Він дрова заготовляв і плота поправляв, і на городі працював. Усьому вчився змалку. Сергій був моєю найбільшою опорою, надією та розрадою. Так раділа його успіхам, – тішилася, що син вірив у себе, і я щиро цю віру підтримувала», – розповідає матір героя Любов Дзвонок.

1 липня 2023-го Сергій Сащенко підписав контракт, пройшов фахове навчання і з вересня проходив службу в 250-му Об'єднаному центрі інженерної підтримки  у складі Сил підтримки ЗСУ водієм-сапером групи розмінування. Мав багато відряджень по всій країні, а в серпні наступного року відбув виконувати бойове завдання на Курський напрямок і був прикомандований до 47-ї окремої артилерійської бригади. Тут вони працювали в парі з артилерійськими розрахунками. Спочатку на місце ймовірного розташування батареї гармат виїздили сапери, розвідували й убезпечували місцевість, шляхи пересування, позбавлялись мінно-вибухових предметів. Арта відпрацьовувала й разом верталися на вихідні позиції.

Герой поліг на десятий день українського наступу на Курщині. Його загибель в бойових умовах змогли підтвердити лише через 7 місяців – після ідентифікації тіла…

Служив людям, став на захист України: історія Олександра Луцика

Є люди, чия присутність залишається відчутною навіть після їхньої смерті – у спогадах рідних, словах колег і справах, які продовжують працювати після них. Таким був Олександр Луцик – багаторічний працівник кримінально-виконавчої інспекції та пробації, який згодом залишив звичне життя і став до лав українського війська.

Олександр народився на Херсонщині, у селищі Долинське. Навчався у Херсонському сільськогосподарському університеті за напрямом, пов’язаним із гідромеліорацією. Згодом пройшов строкову службу, а професійний шлях привів його спочатку до міліції, а потім – до кримінально-виконавчої інспекції. Уже працюючи в системі, Олександр здобув і юридичну освіту. Робота для нього не обмежувалася посадовими обов’язками. За словами дружини  Оксани, Олександр постійно шукав можливості спростити й удосконалити робочі процеси. Добре розумівся на комп’ютерах і навіть створив спеціальну програму, якою користувалися його колеги. Найкраще про це говорить сама Оксана: «Він цією роботою захоплювався, такий трудоголік був у цьому плані. Хотілося йому якось її удосконалити. Він непогано ладнав із комп’ютером, тому склав таку програму. Якщо я не помиляюся, вона називалася “Інспектор”. Коли вже приїздили на похорон працівники, вони казали, що навіть досі працюють за цією програмою».

Ще до початку повномасштабного вторгнення Олександр залишив роботу та пішов на військову службу. Служив у 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка. На момент 24 лютого 2022 року він перебував на службі, тоді як його дружина залишалася на Херсонщині – неподалік адміністративної межі з тимчасово окупованим Кримом. Повномасштабна війна розділила родину буквально лінією фронту. Територія, де жила Оксана, швидко опинилася під російською окупацією. Виїхати вдалося лише приблизно через пів року. Увесь цей час Олександр перебував на службі, а звичайна телефонна розмова між подружжям стала тим, що далеко не завжди було можливим. «Було дуже тяжко. Виїхати звідти було зовсім непросто – все одразу було перекрито. Через пів року я виїжджала з перевізниками, і було дуже страшно. Він, звичайно, весь час говорив: “Виїжджайте, виїжджайте, виїжджайте”. Я розуміла, що на тебе могли навести, могли сказати, що в тебе чоловік військовий. Було дуже страшно». Після виїзду Оксана перебралася до Києва. Побачитися з чоловіком вдавалося нечасто – коли військова служба дозволяла йому вирватися додому хоча б на короткий час.

За час служби Олександр перебував у різних регіонах України. До повномасштабної війни його частина дислокувалася у Новій Каховці, згодом він служив на Луганщині. Після початку великого вторгнення були Донецький та Харківський напрямки – Костянтинівка, Дружківка, Чугуїв. У війську Олександр виконував штабну роботу, був діловодом. Для родини ж найважливішим було інше – отримати від нього бодай кілька слів і знати, що він живий. «Коли я була в окупації, зі зв’язком було дуже тяжко. Інтернету майже не було. Намагалися хоч якось переписуватися – просто щоб знати, що живий, здоровий. Переважно спілкувалися в Signal. Коли я вже виїхала, могли говорити телефоном, іноді майже щовечора. Про що говорили? Про дітей, про сім’ю. Він завжди казав: “Нічого мені не треба, в мене все є”. Але коли була можливість, ми все одно відправляли йому якісь смаколики, подарунки». Поруч із військовим спорядженням у нього залишалося місце і для маленьких речей із зовсім іншого світу. Дитячі малюнки, в’язані сувеніри, які передавали військовим, Олександр носив із собою – зокрема, чіпляв їх до рюкзака.

Одного дня звичний зв’язок обірвався. Олександр пішов на роботу і не повернувся. Кілька днів його шукали, згодом чоловіка знайшли загиблим поблизу невеликої річки. Що саме сталося того дня, родина достеменно не знає. Оксана не намагається заповнити цю невідомість припущеннями: «Я не змогла з ним зв’язатися і почала дзвонити. Він вийшов слідом на позиції, а в розположення не повернувся. Його кілька днів не могли знайти, а потім знайшли. Що там точно сталося – я не знаю. Повертався і…, чи це був нещасний випадок, чи хтось допоміг – точно сказати не можу. Знаю тільки, що його не стало».

Сьогодні про Олександра продовжують говорити колеги, з якими він колись працював. Пишуть родині у пам’ятні дати, згадують спільні роки служби. А створена ним колись програма стала своєрідним професійним слідом людини, яка прагнула зробити пробацію кращою. Для Оксани важливо, щоб за посадами, датами й сухими рядками біографії не загубився сам Олександр – такий, яким його знали люди поруч. «Він завжди був відкритий, дуже добродушний, толерантний. Люди, які з ним працювали безпосередньо, завжди дуже гарно про нього згадують і пам’ятають. І для нас важливо, що ця пам’ять залишається. Нам приємно знати, що людина недаремно жила». 

У Олександра залишилися дружина, син і донька. Для них пам’ять про нього – не лише фотографії чи дати. Це людина, яка продовжує бути частиною їхньої родини. Сьогодні дружина Оксана зберігає в серці слова, які хотіла б сказати своєму чоловікові, якби мала таку можливість: «Люблю, люблю, люблю, люблю. Ми завжди пам’ятаємо тебе з дітьми. Ти – у наших серцях».

Пам’ятаємо Олександра Луцика – колегу, захисника, чоловіка і батька. Людину, чия історія стала частиною історії пробації та України.