Євген Рєпніков належить до тих людей, для яких присяга - не формальність і не етап у біографії. Це вибір, який визначає все життя. У лютому 2023 року, коли Україна вела важку війну за своє існування, він без вагань повернувся до лав Збройних Сил України. Без гучних слів. Без пауз на роздуми. Просто зробив те, що вважав своїм обов’язком.

Шлях до цього рішення почався задовго до великої війни. Євген народився 3 вересня 1979 року в родині військовослужбовця. Атмосфера відповідальності, дисципліни і служіння державі була для нього природною з дитинства. Саме вона сформувала розуміння простих речей, бо для Євгена захист країни це не абстрактне поняття, а особиста відповідальність. У 1997 році він вступив до Харківського військового університету, свідомо обравши шлях офіцера. Після завершення навчання розпочав службу в Збройних Силах України, де здобув досвід. У війську навчився діяти рішуче і нести відповідальність за інших. Згодом його служба продовжилася в Державній кримінально-виконавчій службі України, зокрема у Чугуївському районному відділі № 2 філії Державної установи «Центр пробації» в Харківській області. Там він працював із людьми, які оступилися, але не втратили шанс повернутися до нормального життя. Його принциповість поєднувалася з повагою до людської гідності, а вимогливість - зі справедливістю. Колеги знали його як людину слова і відповідальності. Того, хто не шукає легких рішень і не уникає складних.

Коли країна знову потребувала своїх військових, він не вагався - рішення повернутися до строю було для нього природним. День початку повномасштабного вторгнення він пам’ятає особливо чітко. Війна тоді підійшла впритул до його міста Зміїв і зникла ілюзія, що хтось інший зупинить ворога. 

“Спочатку - шок і тривога, адже ворог стрімко просувався, а Харків опинився під загрозою майже повного оточення. Коли ворожі війська підійшли впритул до Змієва, з’явилося гостре відчуття небезпеки за рідних, близьких і за свою землю” - зізнається військовослужбовець.

Євген Рєпніков брав участь у проведенні оборонної операції на Донецькому напрямку в районах населених пунктів Прогрес, Миролюбівка, Шевченково-1, Уманське, Вовче, Птиче, Гродівка, Новогродівка, Маринівка, Малинівка, де сприяв виконанню поставлених бойових завдань та утриманню стратегічно важливих позицій. Там він проявив мужність, витримку і високий професіоналізм. Євген додав:

"Страх швидко змінився на рішучість і внутрішню зібраність. Я відчув гнів через агресію та несправедливість, але ці емоції переросли в готовність діяти, захищати свою державу. У той момент найсильнішим стало почуття відповідальності - за сім’ю, за громаду і за Україну."

Його служба відзначена державними та військовими нагородами. Серед них - відзнака Президента України «За оборону України», відзнака Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест», відзнака Міністра оборони України «10 років сумлінної служби» та медаль командувача Сил підтримки Збройних Сил України «ХБРЯ захист». Це не просто нагороди - це свідчення довіри і визнання його внеску в захист держави. Та за всіма званнями і відзнаками стоїть людина, для якої служба - це не лише професія. Це частина його сутності. В одному з інтерв’ю він сказав:

«Я пишаюся тим, що маю честь бути військовим і захищати незалежність та територіальну цілісність України. Моєю головною мрією є перемога, мирне небо над нашою країною та щасливе майбутнє для наступних поколінь».

Ці слова пояснюють його шлях краще за будь-які біографії. Бо є люди, які одного разу дають присягу. І є ті, хто живе нею все життя.