Коли тиша стає найстрашнішим ворогом, а прапор України — ковтком свободи, тоді народжується незламність. Ця історія про Оксану Лузан — жінку, що вірила в другі шанси й довела, що справжній дім — це не стіни, а земля, яка тебе виховала.

До війни Оксана була начальницею відділу пробації в селищі Великий Бурлук. Її робота — не просто професія, а покликання. Вона вірила, що кожна людина заслуговує на другий шанс, і допомагала тим, хто оступився, знайти свій шлях. Її кабінет був місцем щирих розмов, де панували довіра та підтримка.

Проте 24 лютого 2022 року війна змінила все. Коли російські війська окупували її селище, Оксана не виїхала. Вона залишилася, бо відчувала, що потрібна людям. У небезпечних умовах, під пильним оком окупантів, вона організувала волонтерську мережу, допомагаючи найнезахищенішим мешканцям із продуктами та ліками. Одночасно з цим, вона ризикувала життям, збираючи розвіддані про ворожу техніку та блокпости, щоб передати їх Збройним силам України.

Інформаційна тиша була найважчою: "Здавалося, про нас забули, і це найгірше". Але саме в ті моменти, коли чула обстріли українських військових, Оксана відчувала, що її дім не покинутий. Коли ж їй довелося виїхати, рятуючись від переслідувань, вона фізично була в Ірландії, але її душа залишалася в рідному Бурлуці.

Попри зруйнований дім, Оксана повернулася в Україну та знову стала до роботи. "Ми працюємо з людьми, які стоять на межі. Іноді достатньо просто сказати: «Я в тебе вірю». Це змінює все", — каже вона. Її історія — це свідчення того, що навіть у найтемніші часи можна зберегти віру, допомагати іншим і залишатися вірним своєму покликанню.

Оксана Лузан — це втілення української незламності. Її дім — не клітка, а Україна.