24 лютого 2022 року Любов Деніщич прокинулася від вибуху у Харкові, а за кілька годин вже їхала до рідного села Новий Бурлук – забрати маму й разом виїхати у безпечніше місце. Та зробити цього не встигли: невдовзі село опинилося в російській окупації.

Нині Любов – заступник начальника Основ’янського районного відділу філії ДУ «Центр пробації» у Харківській області. За плечима – майже десятирічний стаж роботи у системі, роки взаємодії з людьми, які потребують підтримки на шляху до законослухняного життя, а ще – досвід окупації, який назавжди змінив її.

Від учительської роботи – до пробації

Любов народилася й виросла на Харківщині, у селі Новий Бурлук. Її батько був воїном-афганцем, мати - домогосподаркою. Саме в сім’ї, згадує вона, сформувалося ставлення до праці, освіти та відповідальності за інших. Згодом дівчина обрала професію, пов’язану з історією і освітою, закінчивши істфак Харківського педуніверситету. Працювала вчителькою, друкувалася в освітніх журналах, брала участь у конкурсах та виставках педагогічних ідей.

Проте у грудні 2015-го її професійний шлях змінився – Любов почала працювати у Державній кримінально-виконавчій службі. Згодом продовжила роботу вже у системі пробації. Допомога людям, які скоїли правопорушення, але залишаються в суспільстві, стала щоденним заняттям. За її словами, тут недостатньо просто контролювати виконання обов’язків, — важливо зрозуміти причини поведінки людини, допомогти їй побачити альтернативу та поступово змінитися.

Так минали роки роботи. А потім настав лютневий ранок, який змінив життя всієї країни…

24 лютого: дорога до мами, з якої вже неможливо було виїхати

Початок повномасштабного вторгнення Любов зустріла у Харкові. Після перших вибухів її думки були лише про маму, яка залишалася сама у Новому Бурлуку. Жінка вирішила їхати до неї. План був простим: забрати матусю й разом дістатися безпечнішого місця. Однак ситуація змінювалася буквально погодинно.

«Це було ніби вчора, але й наче сто років тому. 24 лютого 2022-го я прокинулась від сильного вибуху. У вікнах тремтіло скло. Я тоді ще не знала, що життя вже не буде колишнім. Мама ж - одна, старенька, налякана. Я мала бути поруч. Планувала: приїду, заберу її й поїдемо десь у безпечне місце. Але доля розпорядилася інакше…», – згадує Любов.

Через декілька годин після її приїзду шляхи з села були відрізані: мости підірвано, а навколо кишіло від російської військової техніки. Новий Бурлук опинився в окупації…

Три доби у погребі

Попервах, після заходу ворога, Любов із мамою й сусідами ховалася у погребі. Там були сім’ї з дітьми, люди похилого віку – всі, хто намагався перечекати бойові дії. Три доби вони майже не виходили назовні.

«Зайшли просто вулицями — на танках, важко, з грюкотом. Усі одразу сховались. Ми із сусідами, мамами з дітьми, дідусями сиділи у темряві, в сирості, без світла і з надією, що вийдемо живими. Спали почергово. Хто не спав – просто мовчки слухав. Кожен вибух міг бути останнім. Ми стискалися у клубок і рахували секунди після кожного розриву. Тиша була страшнішою за звуки – бо тиша була чеканням», – ділиться вона.

Навіть коли інтенсивність бойових дій зменшилася, страх не зник. Життя в окупації означало постійну невизначеність – хто наступним зайде у двір, що шукатимуть і які запитання ставитимуть.

«Казали, що через три дні тут вже буде росія»

18 березня, згадує Любов, до села зайшли військові так званої «днр». Вони обходили подвір’я, перевіряли місцевих, з’ясовували, хто де працює та чим займається.

«Добре запам’ятала цю дату. Вони ходили по хатах, поводилися, ніби “охоронці”. Насправді – просто замикали нас. Обходили двори, записували, хто де живе, чим займається. Казали, що за три дні тут вже буде росія. Коли зайшли до нас, вперше побачила, як тремтять руки в мами. Вона не плакала, не говорила – просто дивилася у підлогу. Тоді відчула таку безпорадність… наче ти нічого не вартий у власному домі», – згадує співрозмовниця.

Навіть звичайний телефон у таких умовах міг стати приводом для небезпеки. Тому родина вирішила сховати ґаджети.

«Телефони ми закопали, - буквально. В бідон - і в землю. Щоб не знайшли і не забрали. Щоб не звинуватили у “шпигунстві”», – продовжує жінка.

Обшук, після якого з’явилася перша сивина

21 травня російські військові прийшли вже до її будинку. Обшукували кімнати, перевіряли документи й розпитували про роботу. Саме цей день вона називає одним з найважчих за весь час окупації.

«Перевернули шафи, дивилися документи, розпитували про мою роботу. Після того у мене з’явилася перша сива волосина. Мама сиділа, ніби застигла. Я намагалася не здригатися. І подумала: якщо переживу, то працюватиму ще сильніше. Бо якщо вижив, то мусиш не просто жити, а бути корисним», – говорить пані Деніщич .

Її професія, що до війни була просто частиною повсякдення, в умовах окупації стала додатковим приводом для тривог. Водночас, саме робота несподівано нагадала Любові, наскільки важливими можуть бути людські зв’язки, вибудувані за роки.

Дзвінок від підоблікового, що запам’ятався назавжди

Під час окупації Любов отримала телефонний дзвінок від одного з тих, хто перебував у неї на обліку. Він не телефонував з проханням чи питанням щодо пробації. Просто запитав: «Інспекторе, як ви? Чим можемо допомогти?» Для неї ці слова стали особливими.

У мирний час працівник пробації підтримує людину, яка намагається змінити своє життя. Тоді все стало навпаки: людина, якій колись допомагала Любов, сама запропонувала поміч їй.

Цей короткий дзвінок, розповідає вона, нагадав: про неї пам’ятають, її чекають, а робота, яку виконує щодня, має значення.

Шевченко, Сосюра і калина біля дому

Триматися допомагали не лише люди поруч. У найважчі моменти Любов згадувала те, чим жила до війни: українську історію, поезію, розповіді про минуле країни. У пам’яті звучали вірші Тараса Шевченка та Володимира Сосюри, історії про козаків, які боронили власну землю. Це було близьким їй ще з дитинства. Дідусь і бабуся привчали онуку до народних пісень, родинних традицій й поваги до свого коріння. Поруч із будинком досі росте калина, яку колись посадила бабуся. Для Любові це не просто дерево, а частина родинної пам’яті.

«Без калини — нема України», — казала бабуся.

І тепер за цією калиною доглядає онука.

Вересень 2022-го: «Це був мій другий День народження»

Місяці окупації завершилися восени. У вересні 2022 року Новий Бурлук звільнили українські військові. Після життя у страху Любов уперше змогла вийти на вулицю, не думаючи, хто стоїть за рогом сусіднім поворотом і чи не зайде хтось із автоматом у двір.

«Я вийшла на вулицю – вперше за довгі тижні без страху. Я бачила наших – ЗСУ. І я знову відчула себе живою. Це був мій другий День народження», – каже Любов. Та звільнення села не означало завершення війни. Невдовзі Любов вирішила повернутися у Харків, і вийти на роботу, що і зробила у жовтні 2022 року. Згадує, як місто продовжувало жити під обстрілами, повітряними тривогами та постійною загрозою ракетних ударів. Попри це, працівники пробації поверталися до своїх обов’язків.

«Страшно, звісно. Харків обстрілюють щодня. Прилітало зовсім поряд – за кількасот метрів, а однієї ночі - і поряд з нашим відділом. Було важко морально. Ніколи не знаєш, коли і куди прилетить. Ракети долітали за лічені секунди, але ми трималися й підтримували одне одного. Робота допомагала не думати про погане. Я не просто виконувала обов’язки, а працювала для людей, які теж втратили спокій, житло, рідних», – каже наша героїня.

Колектив намагався підтримувати одне одного і водночас не втрачати контакт із суб’єктами пробації. Проводили спільні заходи, говорили про Україну, дбали про тих, хто переживав втрати, вимушене переміщення чи інші наслідки війни. Для Любові робота поступово стала одним зі способів повернення до звичного буття.

«Я тут жила, живу і буду»

Можливість виїхати з України Любов, за її словами, навіть не розглядала. Її рішення сформоване задовго до повномасштабного вторгнення рф.

«Ще до війни знала – я залишаюсь. Я тут жила, живу і буду. Бо – українка. І ніякі загарбники цього не змінять».

Після пережитого продовжила працювати у системі пробації та професійно розвиватися. У листопаді 2023-го Любов Деніщич отримала підвищення – з провідного інспектора стала заступником начальника Основ’янського районного відділу. У 2025 році стала ментором пробації – почала передавати власний досвід іншим, допомагати колегам у роботі та продовжувати навчатися сама.

Продовження професійної історії

Пережите не залишилося десь у минулому. Любов пам’ятає холодний погріб, важку техніку на вулицях рідного села, обшуки, страх за маму і місяці очікування. Але пам’ятає й інше: дзвінок людини, якій колись сама допомагала, бабусину калину, перших українських військових після деокупації та повернення до колег у Харкові.

Її професійна історія після 2022 року продовжилася. Вона залишилася у пробації, прийняла нову відповідальність і стала ментором для інших. А колись пережите описує просто:

«Моє волосся посивіло, моє серце носить шрами. Але душа – жива. Бо я вірю. Бо я ще тут. А отже – все не дарма».

Історія Любові Деніщич – це не лише спогади про окупацію. Це історія повернення: до Харкова і роботи, до людей і до справи, яку обрала задовго до війни. Бо інколи сила людини проявляється не тільки в тому, щоб вистояти у найважчий момент. А й у тому, щоб після пережитого знову допомагати іншим.