Свідоцтво про народження доньки, кілька телефонних номерів і прохання подбати про дитину, якщо вони не повернуться. Так Катерина Конжукова готувалася їхати по батьків до Маріуполя, який на той момент уже був охоплений боями. Важко повірити, що ще зовсім недавно найбільшими турботами цієї родини були робота, дитячий садок і звичайні щоденні справи. Катерина народилася й виросла у Маріуполі, тут створила сім’ю та будувала кар’єру в системі пробації. Її чоловік працював на «Азовсталі», донька Ліза ходила до садочка, а вихідні означали зустрічі з друзями та прогулянки містом. Те життя не зникало поступово — війна обірвала його за лічені дні. 

Згодом Катерина згадуватиме:

«Донька п’ять років ходила до садочку. Святкували свята, ходили в гості, друзі, знайомі. Все було дуже гарно і щасливо».

Тоді навряд чи можна було уявити, що зовсім скоро звичайні речі –  увімкнути світло, набрати воду з крана, приготувати дитині їжу чи просто вийти з дому – перетворяться на питання виживання.

Повномасштабна війна застала Катерину в рідному місті. Попри загрозу, вона та її колеги продовжували виконувати роботу. Працівники залишалися на своїх місцях фактично доти, доки ситуація в Маріуполі не почала стрімко перетворюватися на катастрофу.

«Ми до останнього виконували свої посадові обов’язки. Всі мої працівники були на роботі. Але все почалося дуже-дуже швидко. Місто все було під обстрілами».

Далі рахунок пішов уже не на звичні робочі дні. На початку березня в Маріуполі зникли електрика, вода, газ та інтернет. Родина Катерини разом із п’ятирічною донькою майже місяць була змушена ховатися від обстрілів. Значну частину часу проводили у підвалі. Холод став постійним супутником. Їжі залишалося дедалі менше. Про звичайні продукти вже не йшлося – готували з того, що вдавалося знайти.

Згодом родина перебралася до бабусі у Мангуш. Її приватний будинок мав те, що за мирного життя навряд чи хтось назвав би порятунком, – звичайну піч. На ній можна було зігрітися та приготувати бодай якусь їжу. Але найгострішою проблемою стала вода. Щоб її набрати, доводилося виходити до криниць просто під час обстрілів. Кожен такий вихід міг стати останнім.

«Було дуже холодно, їсти було мало чого. Добре, що в нашої бабусі у власному будинку була пічка, що можна було приготувати… Ми робили з муки, води, ліпили кашку – варили з того, що було. Стосовно води, то ми були вимушені під усім тим, що відбувалося, йти до криниць, набирати воду. Ми не знали, чи повернемося, чи не повернемося».

Одного разу під удар ледь не потрапила бабуся Катерини. Вона вийшла надвір погодувати собаку, коли зовсім поруч стався приліт. Жінка встигла сховатися за будинком – уламки пролетіли повз. Катерина згадує той момент як один із тих, коли серце буквально завмирає.

Та навіть перебуваючи у відносно безпечнішому місці, родина не могла просто їхати далі. У Маріуполі залишалися батьки. Катерина з чоловіком розуміли, що ситуація погіршується щодня. Вони вирішили повернутися по рідних. Маленьку доньку взяти із собою не могли. Лізу залишили зі знайомими. І перед тим Катерина зробила те, про що жодна мати не повинна думати у звичайному житті: підготувалася до можливості не повернутися. 

«Я залишила контактні номери, куди у разі, якщо ми не повернемося, можна буде подзвонити, залишила свідоцтво про народження… щоб вони могли хоча б приїхати і якось дитину вивезти».

Вони повернулися.

І змогли врятувати матір чоловіка. Згодом зустріли батька Катерини з дружиною. Ті вибиралися з Маріуполя пішки під обстрілами, серед того, на що перетворювалося місто.

Дорогою вони бачили загиблих мирних людей. Один із побачених епізодів особливо вразив батька Катерини: маленька дитина сиділа поруч із загиблою матір’ю. Війна вже не була новинами чи далекими вибухами. Вона була просто перед очима.

28 березня родині вдалося дістатися Запоріжжя. Виїжджали не всі разом: чоловік Катерини їхав власною автівкою, вона з донькою – разом із волонтерами. Перед дорогою з телефонів довелося видалити фотографії та відео того, що вони пережили й побачили. Евакуацію Катерина називає найстрашнішою дорогою у своєму житті. Катерина згадує, що людей змушували роздягатися, перевіряли особисті речі, а стрілянина могла початися просто біля автомобілів. Окремий відрізок дороги пролягав буквально між мінами.

«Була така вузенька доріжка. З обох сторін міни лежали. Тобто якийсь необережний рух — і, в принципі, все. Дуже багато військової техніки. Дуже багато окупантів. Але, слава Богу, нам пощастило».

Вони доїхали. Для родини, яка ще зовсім недавно жила звичайним життям у Маріуполі, Запоріжжя стало місцем, де нарешті можна було хоча б на короткий час усвідомити, що вони вижили. Катерина згадує, що після пережитого звичні речі просто втратили значення.

«Ми трохи прийшли в себе, бо ми взагалі не розуміли, що з нами. Хто ми? Як ми виглядаємо? Це настільки на той момент були неважливі речі».

Новий дім, який не замінив рідного

Із Запоріжжя сім’я вирушила далі. Спочатку – до Умані. Потім дорога привела їх до Луцька. Саме Волинь стала місцем, де родина Катерини почала вибудовувати життя заново. І тут вона особливо запам’ятала ставлення людей. Колеги, власники квартири, яку винаймала сім’я, сусіди, батьки на дитячих майданчиках – Катерина говорить про них із вдячністю. Після місяців, коли незнайома людина на дорозі могла бути небезпекою, звичайна людська доброзичливість відчувалася зовсім інакше.

«На Волині дуже гарно прийняли. На роботі дуже хороші люди, в яких ми орендуємо квартиру… І сусіди на дитячих майданчиках – всі люди нас розуміють і ставляться з душею».

І Катерина повернулася до своєї професії. Після пережитої блокади, евакуації та втрати дому вона не залишила систему пробації. Продовжила працювати вже на Волині. Її професійний шлях, який почався на Донеччині, триває у Луцьку.

Фізично життя родини поступово закріплювалося на Волині. Але емоційно їхній дім залишався за сотні кілометрів. У Маріуполі залишилися знайомі вулиці, парки, місця сімейних прогулянок, спогади про вихідні та свята. Катерина пам’ятає місто таким, яким воно було до руйнування. Каже, що останніми роками перед великою війною Маріуполь особливо змінився і розквітнув. Пам’ятає його і донька. Ліза запитувала маму, коли вони нарешті поїдуть додому. Згадувала друзів та речі, які залишилися у Маріуполі.

«Дитина кожен день питає мене: “Мама, коли ми поїдемо додому?” Бувають такі ситуації, що вона і плаче, і каже, що у мене там залишилися мої іграшки, моя краватка, мої друзі. Вона всіх пам’ятає».

Дитяча пам’ять зберегла той Маріуполь, у якому ще можна було ходити до садочка, зустрічатися з друзями та просто повертатися ввечері додому. Для самої Катерини відстань між Луцьком і Маріуполем теж виявилася лише географічною.

Після всього пережитого Катерина могла обрати інший шлях. Поїхати за кордон. Спробувати остаточно відмежувати нове життя від того, що сталося. Вона зізнається, що для неї робота державного службовця — не просто місце працевлаштування. 

«У мої плани не входило виїжджати за кордон. Я, як державний службовець, повинна служити своїй країні до останнього».

Катерина також допомагає українським військовим наскільки може  – переказує кошти на підтримку Збройних сил. А головна мрія родини залишається незмінною – це повернутися додому після звільнення Маріуполя.

«Маріуполь – це Україна. І так повинно бути. Дуже чекаю, що в найближчий час все повернеться. Все відбудуємо, все буде. З нуля».

І, можливо, саме останні два слова найточніше описують не тільки майбутнє її міста, а й шлях самої Катерини. Починати з нуля їй уже довелося. Після підвалів і обстрілів. Після дороги між мінами. Після вимушеного прощання з домом і переїзду через пів країни. Але Катерина Конжукова залишилася в Україні, повернулася до роботи та продовжила справу, якій присвятила роки. Сьогодні її життя – у Луцьку. Тут робота, колеги, родина і нові будні.

А точка, до якої вона хоче одного дня повернутися, залишається тією самою. Маріуполь.

Український Маріуполь.