Майже 20 років роботи у пробації, рідний Покровськ, знайомі вулиці, колеги, які стали другою родиною, і будинок, у якому зростала дитина. Усе це було частиною життя Ірини Доренської, доки російська агресія не змусила її залишити рідну Донеччину. У 2025-му ворог повністю зруйнував її оселю, остаточно позбавивши родину місця, куди можна було повернутися. Та навіть після втрати дому Ірина не залишила справу, якій присвятила більшу частину професійного життя. Сьогодні вона працює у Стрийському райвідділі № 2 філії Державної установи «Центр пробації» у Львівській області, продовжуючи допомагати людям, які потребують підтримки та шансу змінити своє життя.

Майже два десятиліття служіння людям

Професійний шлях Ірини розпочався у 2007 році. Тоді вона ще навчалася заочно й дізналася про вакантну посаду у кримінально-виконавчій інспекції. Вирішила спробувати сили, не підозрюючи, що ця робота стане її покликанням на наступні десятиліття.

Розпочинала службу інспектором у званні молодшого лейтенанта. Згодом змінювалися структура установи, назви підрозділів, законодавство й підходи до роботи із засудженими. Кримінально-виконавчу інспекцію змінила сучасна система пробації, що значно розширила можливості індивідуальної роботи з людьми, які вчинили правопорушення.

У Покровську Ірина працювала у підрозділі, останньою назвою якого був відділ №16. Саме там здобула досвід, навчалася знаходити підхід до різних людей, бачити у матеріалах особових справ не лише порушення закону, а й обставини, що до нього призвели.

За словами Ірини, одна з найважливіших змін, принесених реформою, – переосмислення самої філософії роботи. Адже завдання пробації полягає не лише в контролі за виконанням судових рішень, а й у створенні умов, за яких людина зможе виправити помилки і не повернеться до протиправної поведінки.

«Раніше ми працювали передусім із засудженими. А зараз ставимося до них не просто як до засуджених, а як до людей, які опинилися в конфлікті із законом. У кожного своя історія, певні причини потрапити в таку ситуацію. Хтось свідомо вчиняє правопорушення, а когось до цього призводять життєві обставини. Тепер значно глибше вивчаємо історію людей, прагнучи зрозуміти, що саме є причиною вчинків. І це дуже важливо в нашій роботі», – розповідає Ірина Доренська.

За роки служби поруч із нею сформувався колектив, який став значно більшим, ніж команда колег. Разом вирішували складні професійні питання, підтримували одне одного, ділили радісні та непрості моменти життя. Ніхто не міг уявити, що одного дня війна розкидає їх різними регіонами України.

Коли війна перестала бути далекою

Для родини Ірини повномасштабна війна не почалася раптово. Її чоловік служив у Збройних Силах України ще від початку антитерористичної операції. Відтак небезпека, яку несла російська агресія, була для сім'ї зрозумілою ще з 2014 року.

Однак до лютого 2022-го Покровськ лишався відносно спокійним містом. Попри близькість до територій, де тривали бойові дії, життя тривало. Люди працювали, виховували дітей, будували плани й сподівалися, що війна не прийде на їхні вулиці.

Широкомасштабне вторгнення Росії зруйнувало це відчуття безпеки. Ірина пригадує розгубленість перших годин великої війни. Після повідомлення керівництва про початок бойових дій працівники відділу вирушили на роботу. Потрібно було подбати про документацію й підготуватися до можливих надзвичайних обставин.

Згодом перед колективом постало завдання евакуювати майно й матеріали підрозділу. Ірина із колегами вивозила техніку, документи та особові справи засуджених. Це – відповідальна робота, адже від збереження документації залежала безперервність виконання судових рішень і подальший супровід людей, які перебували на обліку.

Навіть в умовах війни працівники пробації не могли просто залишити свої обов'язки. Слід було забезпечити продовження діяльності установи, зберегти інформацію й не втратити зв'язок з тими, за кого несли професійну відповідальність.

Водночас Покровськ поступово змінювався. Замість звичного міського шуму дедалі частіше лунали вибухи. Російські ракети й авіабомби руйнували будинки, багатоповерхівки, підприємства і цивільну інфраструктуру. Повітряні тривоги та укриття стали частиною повсякдення. З'явилося постійне відчуття небезпеки, бо ніхто не знав, куди припаде наступний удар.

Допомога тим, хто залишився поруч

Попри загрозу безпеці, Ірина й колеги знаходили змогу допомогти іншим. Із початком повномасштабного вторгнення рф працівники Покровського підрозділу пробації долучилися до волонтерської діяльності. Одним з партнерів була ГО «Будинок благодаті», з якою відділ співпрацював раніше. Коли кількість людей, які потребували допомоги, суттєво зросла, їхня синергія набула особливого значення.

Пробаціонери фасували гуманітарку, формували продуктові набори і доставляли їх людям. До пакунків входили крупи, цукор, сіль, консерви та інші необхідні речі. Допомогу отримували малозабезпечені мешканці й ті, хто проживав ближче до лінії фронту.

Для працівників пробації ця діяльність стала природним продовженням щоденної роботи. Адже підтримувати людину, яка опинилася у складних життєвих обставинах, – одна з основних цінностей професії. Лише тепер допомоги потребували не тільки підоблікові особи, а й численні мешканці міста, чиє життя спотворила війна.

Рішення, що відкладали до останнього

Тривалий час родина Ірини не наважувалася залишити Покровськ. Рідне місто було місцем, із яким пов'язували найважливіші спогади, звички, дружні стосунки та плани на майбутнє. Проте з погіршенням безпекової ситуації зоставатися тут ставало дедалі небезпечніше. Особливо гостро постало питання майбутнього сина. Через війну він довго вчився дистанційно, був позбавлений звичного шкільного середовища і можливості повноцінно спілкуватися з однолітками. Батьки розуміли: дитині потрібні не лише безпечніші умови проживання, а й змога нормально навчатися, розвиватися та комунікувати з друзями.

У лютому 2024 року родина остаточно вирішила переїхати на Львівщину.

«Рішення виїхати далося важко. Однак сподівалися, що війна закінчиться, що наше місто не зруйнують. Але поруч із Покровськом уже лунали дуже потужні вибухи, їх було добре чути. Ракетні удари руйнували багатоповерхівки, приватні садиби, гинули мирні люди. Ми вже не знали, куди наступного разу прилетить. Залишатися ставало небезпечно, але до останнього хотілося вірити, що все буде гаразд», – згадує Ірина.

Переїзд означав необхідність фактично заново облаштовувати побут у незнайомому місці. Позаду залишилися вулиці, якими ходила роками, рідна оселя, колектив і звичне життя. Та найважчим виявилося навіть не прощання з містом, а усвідомлення, що повернення може ніколи й не бути таким, яким уявляла родина.

Будинку більше немає, але залишилася пам'ять

2025-го Ірина дізналася, що її будинок у Покровську повністю знищений російськими обстрілами. Разом зі стінами та дахом зникло місце, де минали сімейні вечори, відзначали свята, зберігали речі, фотографії і спогади. Місце, яке навіть після вимушеного переїзду залишалося символом повернення.

Тепер рідний Покровськ Ірина бачить переважно на фото і відеозаписах у новинах та соцмережах. Вона стежить за тим, що відбувається там, хоча кожне нове повідомлення про руйнування завдає болю. Її знайомі та друзі теж змушено виїхали. З багатьма колишніми колегами вдалося зберегти зв'язок, хоч тепер вони живуть у різних куточках країни.

«Коли зараз дивлюся відео з Покровська, бачу зовсім не те місто, яке пам'ятаю. Багатоповерхівки пошкоджені, вигоріли, немає вікон, багато що зруйновано. Здається, там майже не залишилося вцілілих місць. Наші друзі і знайомі виїхали, ніхто там не зостався. Що відбувається в Покровську, дізнаємося переважно з новин», – говорить жінка.

Війна здатна змінити людське життя. Та навіть зруйнований будинок не зітре пам'ять про роки, проведені в місті, дорогих серцю людей і відчуття приналежності до рідних місцин.

Нове місто, але незмінне покликання

Нині Ірина Доренська продовжує професійну діяльність у Стрийському відділі №2 філії ДУ «Центр пробації» у Львівській області.

Нове місто, нові колеги й інший ритм життя поступово стали частиною її повсякдення. Проте за плечима залишилися роки досвіду, які неможливо втратити разом із матеріальними речами. Водночас, особливе місце в її житті посідають колишні колеги з Покровська. Війна розділила їх відстанями, але не зруйнувала дружніх і професійних зв'язків. Вони телефонують одне одному, обмінюються новинами, підтримують у складні моменти. І найголовніше – продовжують працювати в системі пробації, хоч і в різних містах України.

Історія Ірини Доренської – один з тисяч життєписів мешканців Донеччини, які через російську агресію втратили дім і звичне життя, але не відмовилися від цінностей. Вона не обирала починати все спочатку, проте знайшла сили адаптуватися до нових обставин, бути далі у професії корисною людям.