Україна продовжує свій шлях євроінтеграції. Серед зобов’язань, які наша держава має виконати для цього, і реформа пробації – зміни у системі кримінальних покарань, які передбачають не ізоляцію людини, а пошук альтернативних способів допомогти. Сьогодні цей процес триває. 

Про те, чому пробація важлива для кожного громадянина, які підходи сьогодні працюють, у чому полягають головні труднощі впровадження змін, як європейські партнери оцінюють те, що ми вже встигли зробити у цій сфері, чим відрізняється система пробації в часи незалежності від тієї, яка була раніше та чи можна уникнути покарань позбавленням волі, розповіла NV.UA (https://me-l.co/avzpip2n) головна національна експертка з реформування пенітенціарної системи та пробації Проєкту PravoJustice4EU Олена Кочура.

Чому про пробацію потрібно говорити?

— Пропоную почати з простого питання: що таке пробація?

Олена Кочура: Якщо говорити простою мовою, пробація — це виконання кримінальних покарань у суспільстві, тобто без ізоляції, без відправлення людини до місць позбавлення волі. Але це досить обмежена кількість покарань, які не становлять високої небезпеки для суспільства.

— Це тема, яка пов’язана з правопорушеннями і тим, як держава працює з поверненням порушників законодавства до суспільства?

Олена Кочура: Можна так сказати, так.

— Тоді наступне питання, чому вона має хвилювати українців, їх родини, якщо вони ніколи не порушували законодавство?

Олена Кочура: Ми всі вважаємо, що це нас не стосується, бо ми не вчиняємо правопорушення. Але це може стосуватися кожного.

Поки ми просто спостерігаємо за такими ситуаціями збоку, то вважаємо: «Злодій має сидіти в тюрмі». А тепер уявімо, що ви, ваша дитина, ваш чоловік, дружина чи сусід вчинили якесь незначне правопорушення, можливо, навіть скоїли ДТП. Що ми тоді думаємо про цю людину? Чи хочемо, щоб вона опинилася в місцях позбавлення волі? Навряд чи. Нам хочеться, щоб із цією людиною, наприклад, із нашою дитиною, попрацювали так, аби це стало для неї уроком і вона більше не поверталася до системи кримінальної юстиції.

Тут на поле виходить пробація, адже її фахівці працюють із такими людьми, щоб вони більше не поверталися до системи кримінальної юстиції.

— Тобто системи пробації спрямовані на те, щоб створити безпечне суспільство довкола нас і без примусу реабілітувати тих людей, які припустились помилки?

Олена Кочура: Це перша історія. Друга стосується України загалом і нашого вступу до Європейського Союзу. Україна має затверджену Дорожню карту з питань верховенства права, і система пробації та пенітенціарна система є її частинами. Якщо ми не будемо проводити реформи й рухатися до європейських стандартів, зокрема впроваджувати законодавство, яке їм відповідає, то, на жаль, не зможемо досягти цієї мети.

— Чим система пробації, яка існує в Україні сьогодні, відрізняється від тієї, яка була, наприклад, наприкінці ХХ століття і на початку ХХI?

Олена Кочура: Є колосальна різниця. Якщо раніше людина вчиняла правопорушення, то робота з нею обмежувалася контролем. Тобто людина приходила, їй нагадували, що не можна вчиняти повторні правопорушення, вона ставила підпис — і на цьому вся робота із засудженою особою завершувалася.

Наразі пробація в Україні - це дуже широка система, яка починає працювати з людиною ще до винесення судового рішення. На цьому етапі йдеться про досудову пробацію, у межах якої фахівці пробації готують ґрунтовний аналіз життєвої ситуації людини, оцінюють ризики для суспільства та визначають заходи, які допоможуть запобігти повторним правопорушенням. Суддя, спираючись на цю інформацію, ухвалює рішення.

Наступний етап починається, коли людина отримує покарання, не пов’язане з ізоляцією від суспільства. І тут робота пробації - це не просто контроль. Спочатку фахівці оцінюють ризики та з’ясовують, що може призвести до повторного правопорушення. Потім, залежно від результату оцінки людини, визначають відповідні програми та заходи, які допомагають працювати із соціальними й психологічними проблемами. Головна мета — допомогти людині зрозуміти, що саме потрібно змінити у своєму житті, щоб не вчиняти правопорушень знову. Таким чином вона може відбути покарання, не випадаючи із суспільства, і після його завершення не повертатися до системи кримінальної юстиції.

Третій вид пробації, який наразі в Україні ще недостатньо розвинений, це — пенітенціарна пробація. Тут є над чим працювати. Її суть у тому, що фахівці пробації починають готувати інформацію про людей, які готуються до звільнення з місць позбавлення волі. Але наразі на цьому робота фактично й завершується.

Тобто якщо раніше, у радянські та пострадянські часи, все зводилося до того, щоб відмітитися й піти, то зараз пробація передбачає великий комплекс роботи з такими людьми.

Завдання — зробити суспільство безпечним

— Якщо дивитися на медіаповістку євроінтеграції, то реформа пробації не займає чільного місця, як, наприклад, реформа правосуддя або судової системи. Чому реформа пробації важлива для наших європейських партнерів?

Олена Кочура: У нас говорять про суди, про прокуратуру, але що відбувається після того, як суд виніс рішення? Робота, яку проводять для забезпечення безпеки в суспільстві, про яку ми почали говорити, — це і є завдання пенітенціарної системи та пробації.

Якщо говорити саме про пробацію, то один із принципів пенітенціарної системи у світі - призначати покарання, пов’язані з позбавленням волі, лише обмеженому колу людей, які дійсно становлять небезпеку, і максимально розширювати застосування альтернативних санкцій.

Коли ми свого часу брали участь у підготовці та впровадженні пробації в Україні, мене вчили, що тюрма — це школа нових злочинів. Там люди змінюються: якщо раніше людина вчиняла крадіжку, то після тюрми нерідко вчиняє вже тяжчі злочини — пограбування, вбивства тощо.

Пробація потрібна, щоб людина залишалася в суспільстві, не втрачала зв’язків із родиною, продовжувала працювати й жити у власному помешканні.

Якщо говорити ще простіше, це навіть економічно вигідніше. За останніми дослідженнями, пробація обходиться приблизно вдесятеро дешевше, ніж утримання людини в колонії. Тобто це ще й економічна вигода для нас. І, знову-таки, це питання безпеки — підвищення її рівня в громаді.

Тому пробація дійсно важлива для євроінтеграційних процесів. Чому? Тому що країни Європейського Союзу — це переважно країни з високим рівнем безпеки, і Україна має бути такою самою.

— Наскільки я розумію, пенітенціарна система і системи пробації співіснують нерозривно. Як виглядає ця взаємодія у нас?

Олена Кочура: В усьому світі так визначено, що пенітенціарна система, так звана «тюремна система» і пробація, повинні співіснувати. В Україні наразі це таке коло. Наприклад, людина вчиняє кримінальне правопорушення і досудова пробація передбачає досудову доповідь, на основі якої суддя винесе рішення щодо ізоляції, тобто відправлення в тюрму або покарання без ізоляції.

Якщо йдеться про ізоляцію, то після того, як людина потрапляє в місця позбавлення волі, персонал вже має про неї інформацію, так як була зроблена оцінка. Так вони продовжують роботу, яку почала пробація.

Якщо людина не потрапила в місце позбавлення волі, то пробація працює за своїм алгоритмом.

У більшості країн пробація долучається до підготовки людей до звільнення з місць позбавлення волі. Вони проводять так само оцінку, спілкуються з рідними, з’ясовують, чи готова громада прийняти таку людину до себе, що потрібно зробити, чого навчити цю людину, щоб вона була безпечним громадянином. Можливо, допомогти і з пошуком роботи.

Відповідно до останніх досліджень, найкритичніший період після звільнення з місць позбавлення волі - це півроку. 30% людей вчиняють повторно правопорушення саме в цей час. Якщо не буде цієї підтримки, на жаль, це порушить безпеку громади. Ми втрачаємо таким чином людяність. Пробація тут усюди: від винесення рішення, і до підтримки, коли людина звільняється.

Як працюють із пробацією у воєнному контексті?

— Сьогодні Україна живе у воєнному контексті, і цей контекст, зокрема, пов’язаний зі злочинами. Якщо говорити про пробацію в роботі з воєнними злочинами, наприклад, колабораціонізм або злочини, які вчиняють колишні чи чинні військовослужбовці, чим вона відрізняється від пробації цивільного населення?

Олена Кочура: Це нова сторінка історії в пробації, тому що дійсно раніше ми з таким не стикалися. Були злочини, пов’язані із незаконним обігом зброї, але це інший контекст.

Почну з того, що війна внесла корективи в усю систему правосуддя і в пробацію теж. Були втрачені якісь відділи, які залишилися на окупованій території, але водночас пробація показує свою системність, гнучкість і те, наскільки вона може підлаштовуватися під виклики, які ми маємо.

Зараз це про безпеку, в першу чергу. Руйнуються офіси пробації. Це питання намагаються вирішити. Якщо ми говоримо про людей, то з’явилися нові категорії правопорушників, якими займається пробація. Це колаборанти і чинні й колишні військові. Наприклад, для роботи з ними напрацьовуються нові підходи до роботи, реалізації заходів соціально-виховної роботи.

Знов-таки, згадуємо, що повинна бути проведена оцінка. Чому? Якщо ми говоримо про двох людей, які вчинили колабораційний злочин, це можуть бути дві різні історії. Хтось за своїми ідеалами пішов, а хтось був вимушений через вплив оточення чи погрози йому або родині тощо. Відповідно до цього повинна налаштовуватись і робота, яку будуть проводити. Зараз дуже модно говорити, що ми зробили спеціальну програму для колаборантів. Я вважаю, що це неправильно, тому що різні шляхи привели сюди людину.

Якщо ми говоримо про ветеранів або людей, які наразі продовжують свою службу, ця кількість в пробації дуже велика — приблизно 1600 таких клієнтів в пробації і з ними проводиться відповідна робота.

У пробації розроблена і затверджена стратегія імплементації ветеранської політики роботи із такою категорією. Внесені відповідні зміни в інструменти та методики, розробляються підходи до роботи, проводиться навчання для працівників, тому що це дійсно нова історія.

— Наскільки я розумію, йдеться про методи роботи, а не окремі ресурси, які виділяються для неї. З вашої точки зору, це правильний шлях?

Олена Кочура: З одного боку, так. Як я говорила, шляхи різні, і ми повинні підлаштовувати свою роботу під ці категорії.

Було українське дослідження серед ветеранів — клієнтів пробації, за результатами якого створили портрет такого ветерана. Що воно показує? Одна третина — це люди, які ще до того, як пішли воювати, мали конфлікти із законом. Тобто для них це не новий досвід. І це один вектор роботи.Є й ті, хто повернувся і не зміг реінтегруватися: почали вживати алкогольні напої, зруйнувалися стосунки тощо. Це вже інший метод роботи.

Але водночас, якщо ми говоримо про ветеранів і загалом про клієнтів пробації, то повинні пам’ятати, що вони такі самі члени суспільства, як і ми з вами. Можливо, їм потрібно трохи більше підтримки. І тут дуже важливо залучати громаду, щоб вона була зацікавлена в тому, аби поруч із нею жили безпечні люди. Важливо залучати саме наявні ресурси громади.

Кадровий голод як найбільша проблема

— З вашої точки зору які проблеми в системі пробації сьогодні залишаються невирішеними?

Олена Кочура: Кадровий голод. Це — біль пробації. Відповідно до всіх наявних нормативів повинно працювати 3300 співробітників. Наразі ми маємо 2300 співробітників.

— З чим це пов’язано? Важко знайти спеціаліста чи просто не хочуть працювати?

Олена Кочура: Це дуже низькооплачувана робота. Якщо порівнювати з іншими правоохоронцями або людьми, які працюють у системі правосуддя, то заробітна плата може бути в декілька разів нижчою.

Трохи краща ситуація в установах, тому що їхні працівники мають погони й отримують відповідні доплати. Працівники пробації - цивільні, і навіть не держслужбовці, вони не мають погонів. Їх зняли у 2019 році, якщо я не помиляюся.

Крім того, це дуже велике навантаження. Тисячі людей не вистачає, кількість засуджених не меншає, а іноді навіть зростає. Обсяг роботи теж збільшується. Люди просто не витримують, вигорають і йдуть. Знайти нових працівників на таку заробітну плату дуже важко.

Наступне, що можу сказати, — немає розуміння важливості пробації в суспільстві. Через це в громадах недостатньо послуг, які могли б допомогти працювати з клієнтами пробації.

Працівники пробації - це переважно юристи, хтось із них — учителі. Є невелика когорта психологів, але, наприклад, фахівців із залежностей узагалі немає. Якщо до мене приходить клієнт, який має залежність, мені потрібно перенаправити його кудись, щоб моя робота була ефективною. А, на жаль, немає куди. Якщо говорити про великі міста, то там ситуація краща, а в невеликих громадах це дуже велика проблема.

І найголовніше, напевно, — це війна. Відділи пробації продовжують працювати на прифронтових територіях. Кількість людей там постійно змінюється: вони переміщуються з одного місця в інше. Тобто є дуже багато проблем, з якими доводиться стикатися.

— З вашої точки зору проблема з фінансуванням пов’язана з державною політикою?

Олена Кочура: Так. Фінансування пенітенціарної системи та пробації завжди було за залишковим принципом. Ми всі розуміємо, куди повинні бути налаштовані всі наші надходження і так далі, але ми повинні розуміти, що наразі 53% від потреб цих систем покриваються за кошти державного бюджету. 53% — це закриті зарплати і утримання колонії. Тому що людей, які знаходяться у місцях позбавлення волі, треба годувати, потрібен персонал, який буде охороняти.

— Це сумно насправді, оскільки йдеться про безпеку і людей, які мають отримати другий шанс, якщо вони заслуговують, і суспільство, в якому ці люди функціонують.

Олена Кочура: Так. Якщо подивитися на досвід інших країн, наприклад Швеції, то мені імпонує, як вони підходять до прогнозування. Тобто, якщо за алгоритмами прогнозування злочинність зростатиме, вони вже починають діяти на випередження. У даному випадку, будують нові колонії, щоб запобігти перенаселенню вязниць.

Чому цей досвід цікавий для нас? Тому що, відповідно до міжнародних стандартів, на одного засудженого та особу, узяту під варту, має припадати чотири квадратні метри. У нас іноді це буває 1,7 метра. Це колосальна різниця. Такі умови вважаються порушенням прав людини, тому ми маємо велику кількість позовів до ЄСПЛ. ЄСПЛ виносить рішення про виплату компенсацій, а в України цих грошей немає.

— Зрозуміло, що фінансування — базова проблема, але я думаю, що не єдина. Хочу запитати, по-перше, проблема з кадровим голодом і з недофінансуванням, як вона впливає на можливості, які залишаються нереалізованими в частині зміни пенітенціарної системи, а по-друге, окрім фінансування, щоб ви ще могли виділити?

Олена Кочура: Почну з законод

авчої історії. На сьогодні в Україні пробація і пенітенціарні системи працюють на базі закону «Про Державну кримінально-виконавчу систему» від 2005 року, коли про пробацію навіть не чули.

Отже, виходить, що ми біжимо, а законодавство стоїть на місці, через що ми маємо дуже багато викликів. Наприклад, що стосується кількості персоналу, яка призначається, але водночас — не відповідає фактичній дійсності. Це також говорить і про те, що раніше був контроль, а зараз ми змінили його на ресоціалізацію. Законодавчо в нас перехід від контролю до ресоціалізації не прописаний. Це, по-перше, підтримувало б нашу позицію для вступу в ЄС. А по-друге, дало би можливості для дофінансування системи. Але нині навіть немає такої статті витрат. В результаті, недостатньо програм, недостатньо людей і, як наслідок, недостатня якість роботи.

Подібна ситуація і в ювенальній пробації. З-поміж фахівців, які працюють з дітьми, повинні бути психологи, соціальні працівники і кейс-менеджери, утім наразі ми маємо лише кейс-менеджера.

Тобто ми повинні знайти цей ресурс десь в громаді, а там він не завжди є. Допомагають також волонтери пробації, але їх, на жаль, не так багато. Тому страждає якість. ми ж хочемо безпечне суспільство, хочемо більше програм, включення цих людей в нашу громаду. На жаль, на це не вистачає ресурсів.

В новому законопроєкті України «Про пенітенціарну систему та пробацію» прописаний ще один вид пробації, який працює в усьому світі, — це постпенітенціарна пробація, яка працює з людьми, які щойно вийшли з місць позбавлення волі, і допомагає їм реінтегруватися. Дуже важливо у перші «пів року критичних» допомагати із залученням банку ресурсів, підтримувати таких людей, аби вони не поверталися знову до вчинення злочинів.

— Ви вже частково сказали, що інвестувати на рівні держави в систему пробації вигідніше, ніж утримувати тюрми і будувати нові колонії. Як це співвідношення виглядає в реальності?

Олена Кочура: Якщо ми говоримо про кількість людей, які перебувають на пробації, це понад 60 тисяч осіб. У той же час, навіть попри скорочення тюремного населення (на сьогодні у СІЗО та колоніях перебувають близько 30 тисяч осіб), коштів на них витрачається в рази більше.

Пробація в Україні працює всього 10 років

— Усіх в пробацію не можна відправити?

Олена Кочура: Ні. Якщо людина дійсно небезпечна, то тут пробація, на жаль, не спрацює. Пробація — це не панацея від усіх проблем. Іноді краще відправити в місця позбавлення волі. Там зараз проходить реформування — змінюється функція, філософія пенітенціарної системи з контролю на ресоціалізацію, запроваджуються корекційні програми, які допомагають усвідомити і почати працювати з людиною з першого дня відбування покарання.

Це не той рівень, який відбувається в пробації, тому що пробація в Україні працює 10 років, а зміна в пенітенціарній системі фактично почалася десь років сім тому.

— Скільки сьогодні в середньому отримують грошей люди, які займаються пробацією?

Олена Кочура: Приблизно 12 тисяч гривень.

— В процесі євроінтеграції дуже часто можна почути думку, що не треба придумувати велосипед, все зроблено до нас: подивіться, як це зроблено в європейських державах, адаптуйте це до українських умов, і теж буде добре. Якщо ми говоримо про пробацію, що з європейського досвіду пробації прийнятне для українських умов, а що краще сюди не тягнути або неможливо це зробити?

Олена Кочура: Ви правильно сказали, що не можна взяти і скопіювати. Те, що працює в пробації в Україні, було запозичено й адаптовано, а не скопійовано. Методологія оцінки ризиків — найголовніший інструмент відповідно до якого базується далі вже вся робота. Ця методологія щодо дорослих була взята за основу з Великої Британії, а для неповнолітніх — канадський варіант, але вони були адаптовані до досвіду та реалій України і відповідають як українському контексту, так і законодавству.

Сьогодні пробаційні та корекційні програми з інших країн частково були взяті як основа або ідея, але все перероблено на український контекст і пропілотовано. Внесені відповідні зміни, що в нас працює, що не працює і тільки після цього затверджено і зараз використовується. Коли я спілкуюсь з колегами з пробації інших країн, то я бачу, що ми десь вже попереду, попри те, що їхнє становлення в деяких країнах вже триває вже 100 років. У нас тільки 10. Напевно, це добре, тому що ми мали змогу подивитися на їхні помилки, врахувати їх в своєму досвіді і сформувати те, що ми маємо.

Звісно, немає, як кажуть, кордону у неба. Ми можемо вивчати методи, наприклад, щодо нових категорій, ветеранів. Ми не знаємо, як це працює. Тому наші колеги зустрічаються з колегами з інших країн, які мають той чи інший досвід по роботі з такою категорією, дивляться, як це працює в них, переносять на наш контекст і окремі елементи ми беремо до себе.

На останній зустрічі з нашими міжнародними партнерами вони сказали, що це вони вже повинні у нас вчитися. Бо у нас цей досвід не тільки як робота з ветеранами, які вже завершили воювати, у нас це тривала історія і ми все змінюємо, підлаштовуємо під те, що відбувається зараз.

Чого ми вже досягли в цій сфері?

— Якщо ми говоримо про реформу пробації як про частину євроінтеграційних зобов’язань, як європейці оцінюють прогрес, якого ми досягли в цій сфері?

Олена Кочура: Оцінюють дуже добре. Вони розуміють, наскільки ми багато зробили. Я згадувала про пострадянську кримінальну виконавчу систему і пробацію зараз, це вже те, що ми маємо, і те, чим ми можемо пишатися.

Зараз, наприклад, у нас дуже класно працює Єдиний реєстр засуджених осіб та осіб, узятих під варту. Це те, що об'єднує і колонії, і пробацію. Так, мають туди доступ ще деякі інші інституції, наприклад той же суд. Зараз обмін інформацією між пробацією та судом відбувається через один клік. Це допомагає нам далі розвиватися та напрацьовувати нові системи.

Коли я показую цю систему нашим колегам, то вони кажуть, що це добре, тому що ми робимо візуалізації, бачимо в режимі реального часу, скільки у нас людей тощо. Тобто в деяких країнах цього ще немає.

— Які проєкти підтримують реформу пробації і працюють у цій темі? Як багато людей залучено, щоб покращити цю сферу і змінити її?

Олена Кочура: Дуже мало. Якщо ми говоримо про пенітенціарну систему, про колонії, то там Червоний Хрест допомагає, інші міжнародні проєкти. Якщо ми говоримо про пробацію, то це Проєкт PravoJustice4EU, точково допомагає проєкт UNODC. Вони залучають міжнародних експертів щодо навчання окремим методам роботи з різними категоріями населення.

Ми більш глобально підходимо:займаємося законодавством, розробкою навчальних програм, розробкою наказів, їх впровадженням, покращенням, цифровізацією. Дуже великий трек, насправді.

— Хотілося б завершити наш діалог на чомусь позитивному. Ви сказали, що існує спільний з пенітенціарною системою реєстр, який дозволяє краще взаємодіяти системі пробацій і пенітенціарки. Що ще хорошого у нас є в цій царині?

Олена Кочура: Перше і найголовніше — це люди. Змінилась філософія і люди, які працюють. Вони бачать сенс своєї роботи в тому, щоб допомагати, а не контролювати. Також я можу сказати, що це нас настільки наблизило до європейських стандартів, що наразі ми можемо бути і говорити в одній площині з нашими європейськими колегами.

Пробація є частиною Асоціації пробацій Європи, що теж говорить про значимість і наш голос в цій історії. Ми маємо тільки 10 років, але вже сьогодні ми подекуди попереду наших європейських колег.

— Я захоплююся людьми, які обирають свідомо вузькоспеціалізовані теми і свідомо все життя в цих темах працюють, намагаючись пробити дуже багато стін, об які доводиться битися головою роками. Вони знаходять для цього внутрішній ресурс. Ви працюєте з цими темами понад 20 років. Чому? Навіщо?

Олена Кочура: Напевно, це була моя дитяча мрія: допомагати людям. Коли я прийшла працювати в звичайний регіональний офіс, я отримала цю можливість. В якийсь момент, коли ми почали пілотувати пробацію, я зрозуміла, наскільки це комплексно допомагає. Далі почала працювати вже в міжнародних проєктах. Наразі, працюючи з працівниками пробації, пенітенціарних установ, я бачу цей запал, я бачу бажання, і мені це допомагає. Я згадую ті історії змін людей, з якими я колись працювала. Це надихає.